Коли ніч повернеться знову, коли всі посинуть по спальням,
Я (не дліти?) підсяду до столу, а своїм словом згорати до рання.
Мої білі листи немов діти, що нічого не бачуть, не знають.
Ні печалі, ні зради, ні літер. Ні любові, ні болі, ні слави.
Вони чисті як наші обличчя, брудні коли лазили влітку на вишні.
І одного бою щоб жили не дні, але так як ми посварившись, не вийшли.
Ці листи оживити я мушу. Пройти словом від аду до раю.
Але щоби всилити в них душу, я свою по шматкам відриваю.
На листах мої мрії, надії, мої Вам і після осіяні тексти.
Але там де рани в душі, і на тілі, там рими найкращі навічно воскрес-нуть.
Тож плюйте навмисно, роз-хи-тай мене вітер. Як листя на лист мій, роз-ки-дай мені літер.
Не те головне тут мені, щоб дожити до злата.
А те головне щоб не закеменіть, щоб було кому завтра сказати "до завтра".
Не за те я пишу, щоб на раді огучно лунати і з кимось, для того щоб влучити римами в сні твоїм,
В тебе, а значить за тим щоб прокинувся.
Так, за гроші, але і але я, гроші це можливість писати. Із рядків будувати алеї, так за гроші,
Але не за ради. Не за те, що мені дадуть статус за ніби музичні заслуги.
Під дудку плясати, що після не те що ти друже не слухав, а син мій не слухав, мене.
А тому не бути ніколи такому, і це, є крапка, це є кінець, але альбому.
Попереду шлях мій, до мети, до фіналу, до риму.
Прощайте, тримайте, альбом, лишаю Вам мою дитину.
Прийміть її в дім свій, відкрийте їй серце, поєднані рами слів, є моїм сенсом.
В останніх рядках свої рими умию. Вам себе дочитав, до зустрічі там, в країні миру.